Перець
|
Перець – легендарний український сатирико-гумористичний журнал а ще такий овощ котрий можна встромити в дупу щоб пекло.
Був досить популярним джерелом гумору та лулзів у всі роки совєтської влади та й кілька років після здобуття незалежності. До поки не з’явився ось цей ваш доступний Інтернет, який погубив багато друкованих видань.
Кілька разів видавництво припинялося. Проте незважаючи на різні негараздо-причини наш Перчик оживав як птах Фенікс і продовжував радувати українців (та й не тільки) гуморесками, карикатурами та іншим розважальним контентом.
Можливо тобі школяре, що випадково забрів на цю сторінку, зовсім не відомий цей журнал, але якщо ти, запитаєш свого тата чи дідуся про нього, то з 90% ймовірністю він розкаже тобі що таки колись читав Перець, а можливо навіть і передплачували його по пошті. Не повіриш, але колись поштарі приносили не тільки пенсію твоїй бабусі, але й різні періодичні видання. В дуже, дуже великій кількості. Ось так!
Трохи історії
Бере свій початок аж з далекого 1922 року. Так як йому «пощастило» з’явитись в Україні, яка в той час була під владою перемігших більшовиків, то з початку він називався «Червоний Перець» і починав виходити в тодішній столиці УРСР – Харкові.
В перший рік заснування було випущено всього лиш 2 випуски. Журнал був наповнений совко пропагандою бiльше нiж повнiстю. Подальший випуск було відновлено лиш через 5 років, в голодній країні було не до видавництва. Але й тоді не довго музика грала – вже з початку 30-х років, в стрьомний період Сталінських самодурств і репресій критикувати хоч щось в радянській реальності було досить небезпечно. От і догрались. 1933 року криваві руки чекістів добралися до редакції журналу, почались арешти, розстріли та інші нехороші речі. Зрозуміло, що журнал було закрито. Випуск відновився лише 1941 року.
Парадоксально, але початок Великої Вітчизняної війни пішов Перцю на користь, бо з’явився гідний об’єкт критики – фашисти і їх пришиблений фюрер. З тих пір журнал виходив постійно і майже без перешкод. І називатися він почав так, як і досі його знають мільйони читачів – «Перець». В другій половині ХХ століття Перець стає одним з найпопулярніших видань не тільки на Україні але у деяких інших радянських республіках. Свого піку видавництво журналу досягло 1986 року, коли тираж журналу сягав 3,3 мільйони номерів! А ти нещасний блогер продовжуй далі хизуватися своїми нікчемними 2 тисячами підписників.
Після розвалу Імперії Зла в незалежній Україні (та й у інших бувших радянських республіках) щось пішло не так, і замість очікуваного раю і блаженства настали лихі 90-ті. Зо всіма витікаючими наслідками для економіки країни і для сабжу теж.
Ні редакцію не закрили, редколегію не розстріляли і Перець продовжував виходити, але на відстійному газетному папері, в чорно-білому варіанті, з гівняною якістю і НАБАГАТО меншим тиражом. Згодом ситуація в країні і у видавництві покращилась і журнал продовжив видаватися в кольорі з непоганою якістю. Щомісячно радуючи читача злободенним гумором і дотепними жартами.
Так тривало до 2013 року, коли в результаті ще одного пАкращення видавництво журналу виявилось нерентабельним і його довелось закрити. Редактори до останнього намагались врятувати журнал, але на голому ентузіазмі і без фінансування далеко не виїдеш. Тому шалений 2013 рік став останнім роком видання журналу в тому форматі, з тією назвою, з якими його пам’ятали тисячі читачів. R.I.P.
Та не був би то наш Перець, як би просто так здався – з січня 2017 журнал ожив, оновився і знову радує українського читача, щоправда переважно по підписці. І називається він нині: «Перець. Весела республіка». Не було ніяких веб-сторінок, ніяких електронних версій. Все як у старі, добрі часи. До речі передплатний індекс 97835 на місяць, або 60734 – на пів року. 2019 з'явилась електронна версія ( https://перець.укр ) і було оголошено про припинення випуску друкованого журналу. Підтримай українське, читай Перець.
Що в середині
В різні роки на сторінках журналу друкувалося чимало видатних гумористів. Такі видатні писаки-жартівники як Остап Вишня, Степан Олійник і Микола Глазовий неодноразово з’являлися на сторінках Перця.
Та все таки Перець більше відомий своїми карикатурами. Якщо ти хоч раз тримав в руках і читав сабж, то повинен знати таких дядьків художників як Анатолій Василенко (його карикатури можна побачити не тільки в Перці), Олексій Кохан, Валерій Зелінський (Не Зеленський, а ЗелІнський), Юрій Федько, Олександр Монастирський, Валерій Ширяєв, Радна Сахалтуєв (котрий до речі створював анімацію і малював усіх піратів до бомбезного мульта «Острів Скарбів»), та багато інших геніальних художників-карикатуристів.
В більш спокійніші (застійні) часи Перець не тільки веселив громадян, але міг і покарати недбале керівництво якоїсь певної установи, яке не виконувало своїх обов’язків на благо Родіни. Для цього в журналі була відповідна рубрика: «Дали Перцю». Були випадки коли після критичної статті в журналі могли зняти з посади безвідповідального керівника. Ось така сила друкованого слова, аноне.
Коли критикувати певні моменти радянської реальності не дозволялось, то як безпрограшний варіант в рубриці «Вісті з того світу» критикувалися різні об’єкти і суб’єкти загниваючого капіталізму: товстожопі буржуї – паразитуючі на трудящихся, НАТОвські генерали з атомними бомбами в руках, нацистські недобиткі та куклукскланівці – то все звідти, з Перця.
В розвороті журналу була й сторінка для школоти – «Перченя». Де все той же Анатолій Василенко малював дотепні комікси в яких Перець молодший зі своїм товаришем коте ведуть боротьбу з хуліганами, драконами, піратами та іншими негідниками і світовим злом. Крім того були й інші, менш популярні рубрики: «Друже Перче», «ТАП – телеграфне агентство перця», «Страшне перо не в гусака» «Довідкове бюро перця», які були наповнені переважно перепискою читачів до редакції – редакції до читачів і зазвичай більшістю читачів ігнорувались.
Наш український Перець має російського колегу «Крокодил», та білоруський «ВожЫк».
Але...
Але у Перця є й проблема. І вона в тому що він для сучасного читача видається архаїчним, навіть якщо видається в 2017 році - його контент залишається дещо специфічним, більшість художників карикатуристів публікуються в ньому з радянських часів, мало змінюючи своєму стилю і своєму світогляду, молодих авторів там майже немає. Те саме й з гуморесками. Журнал, не зважаючи на його велику історичну значущість, не встигає за сучасністю. Але в цьому є й свій плюс - така собі архаїчна цікава перлина в океані цифрового гумору про котиків та цицьки.
Перчанська Галерея
-
Антифашистський перець
-
Чоткі пацикі на обкладинці журналу
-
круте перченя
-
Приклад політичної карикатури сучасного Перця
Див. також
Посилання