Тоталітарне мистецтво

Раків подолано! Стабільності досягнено!
Ця стаття хороша станом на: БЕЗ ДАТИ. Адміни в неї більше не лізуть, і вам не варто. Краще займіться чимось корисним.

Голі баби
Ця стаття містить зображення статевих органів осіб жіночої статі, тому чоловікам краще озирнутися навкруги перед тим, як продовжити перегляд.

Тоталітарне мистецтво - стан мистецтва коли партія і черговий Вождь знає краще письменника, музиканта або художника, як правильно генерувати креатив і цим же креативом промивати мізки простого народу або підростаючих школяриків. А незгодні з лінією партії отримують проблеми на свою голову.

Радянське мистецтво

Спочатку було слово. І слово було від Ілліча. І несло слово щастя народу. Але Сталін, звичайно, тиран і все зіпсував. Тут більшовистській казочці кінець.

Хто винен і кого розстріляти?

До початку 1930-х радянська влада терпіла абстракціонізм, кубізм та інші -ізми, так як від вождів не було вказівок, що це погане, буржуазне та шкідливе мистецтво. Тим більше, що усілякі модерністи, накшталт Малевича, Татліна та Шагала спочатку займали непогані посади в системі радянського Наркомату освіти. І якщо бути справедливим, ці митці теж агітували за жорстку і пряму лінію партії в мистецтві. Але партія їх зрозуміла неправильно і пізніше або випрямила їх самих, або змусила втікати закордон. Теоретично ніхто з влади не забороняв писати романи або малювати картинки, але платили гроші і дозволяли показувати публіці тільки те, що містило пролетарсько-революційний драйв, що розповість, як же насправді погано, голодно і нудно жити в світі без класової боротьби.

Як тільки товариш Сталін розібрався з незгодними з ним всередині партії, було вирішено взятися і за мистецтво. Тут дуже доречно підвернулися залишки учнів передвижників, що не втекли в Європу, а активно підлаштувалися до потреб нової влади. Вони як раз просували ідею, що простому народу не потрібно нічого складніше «Бурлаків ...» і «Запорожців ...». Влада погодилися з цією ідеєю, злегка підкоригувавши її під свій пролетарсько-революційний смак. Саме з таких передвижників і вийшли перші титуловані соцреалісти, які створили АХРР - класово вірне і скоро єдине дозволене об'єднання, пропатчене до єдиного і неподільного Союз художників СРСР.

З «нового соціального реалізму» двадцятих оформився залізобетонний та простий, як всі рішення Сталіна, стиль «соцреалізм». Тепер кожен митець, письменник і музикант повинен буде постійно думати про пролетаріат, партію, Сталіна, селян, надої і колгоспи, а також якомога частіше радувати народ і партію ідеологічно вірними творіннями. Тепер ти або пишеш, як хоче партійний бос з чотирма класами сільської школи, або йдеш сам знаєш куди. А хоче партбос, щоб усім було видно, як ВСІМ добре, жирно і безтурботно живеться в Червоній країні.

Радянська влада сильно напружувалася, щоб переманити на свою сторону відомого тоді письменника Максима Горького, який до цього спокійно собі відсиджувався в Європах, а тепер потрібен був як авторитет для зміцнення соціалістичного мистецтва. Одним з фанатів такого мистецтва відразу став маршал Клим Ворошилов, що любив товариство артистів і художників. Він спочатку зробив моду в колі військових на картини по Громадянській війні, а потім і активно вимагав писати побільше макулатури про свою улюблену Червону армію.

Даєш країні гівна мистецтва!

«	Молодий робітник Іван стиснув дрель. Відчувши дотик металу, він прийшов в збудження, і гострий холодок пробіг по його тілу. Приголомшливий рєв відкинув від нього Соню. Вона поклала руку йому на плече і покуйовдила волосся за вухом ... Вона дивилася на нього, і маленька кепка з грайливими кучериками нестримно притягувала його до неї. Здавалося, обох молодих людей вдарило струмом у один і той момент. Він глибоко зітхнув і ще сильніше стиснув інструмент...	»
	— Ф. В. Гладков, роман «Енергія», розкішний приклад від клясика соцреалізму

Найбільш грошовитими темами, звісно, одразу стали і залишилися на всі роки радянської влади Леніни, Сталіни та інші Калініни-Будьонниє, але і відповідальність була в рази серйозніше. Канони зображення Леніна були прискіпливі і нудні, як давньогрецькі канони для статуй. Леніна обов'язково повинні були оточувати такі персонажі, як геволюційний матгос, геволюційний молодий солдат-більшовик, геволюційний погляд^[1].

Канони зображення Сталіна не менше трешові і патосні. Оформився такий собі набір хорошого тону - список схвалених і перевірених жанрових сценок: Вождь за робочим столом, Вождь з робочими, Вождь з селянами, Вождь з діточками, Вождь вітає ударників праці та інших героїв, ~~Вождь розстрілює ворогів народу~~ .

Літо. сонце. Щасливі піонери і Вожді народу. 1930-ті.
Зустріч з Вождем. В.Єфанов. "Незабутня зустріч". 1937
Типовий Сталін з журналу "Смєна", 1939
Класик соцреалізму випадково створив іронічну картину "Колхозне стадо", коли писав колгосп поверх вождів [1].

Інтелігенція, ясна річ, відчувала жорсткий дискомфорт від неможливості споживати культуру на західний манер і від убогих залізобетонних вимог зверху. Деякі особливо вразливі і тонкі натури не витримували такої суворої й нещадної дійсності і влаштовували собі самовиїзд за кордон або ще далі, наприклад, всім відомий пролетарсько-футуристичний Маяковський. Особливо нестримані і балакучі, само собою, відправлялися в тривалі відрядження до Якутії або до чукчів. Але велика частина виробників мистецтва змирилася і навіть почала намагатися видати придатні культурні продукти, що не озираючись на Великого Брата. Єдиною лазівкою для хоч якоїсь свободи творчості художників лишалася дитяча ілюстрація, куди йшли ті, кого нудило від соцреалізму, але працювати за фахом хотілося, але і там все ж доводилося часто виконувати картинки в дусі партії. Партія під керівництвом тов.Сталіна настільки сильно піклувалася про естетичний смак робітників і селян, що навіть нешкідливих імпресіоністів порахувала шкідливими, бо вони спотворюють реальність на догоду своїм фантазіям і буржуазному смаку.

Усім відомі пам'ятник «Робітник і колгоспниця» і штамповані «Дівчата з веслом, ядром, лопатою, ломом, автоматом і т. Д.» з самого початку стали символізувати тру-робітниче і селянське мистецтво. Простому народу, звичайно, було невтямки, що це майже 100-відсоткові кальки з античних статуй, злегка пропатченні і одягнуті в труселя фабрики «Червоний Більшовик». А навіщо було напружуватися радянським творцям, якщо стародавні греки вже давно все придумали? Тим більше, що великі партійні шишки недалеко пішли від народу в питаннях мистецтва і смаком володіли відповідним.

Кіно теж не відставало. «Товариш Ленін штудіює праці товариша Сталіна», «Товариш Сталін студіює праці товариша Леніна», «Товариш Ленін і товариш Сталін вивчають мух на стелі» та інша пропагандистська нудота. Незважаючи на це, за Сталіна виходили і якісні фільми, типу «Олександра Невського», «Чапаєва», «Дітей капітана Гранта» (sic!) та іншого, скромніше, в основному про громадянську війну і про «танки наші швидкі». Про червону кіноіндустрію читач докладно може прочитати в відповідній статті.

Ну і не забудемо про проект, гідний фараонів - нереалізований через війни Дворєц Совєтов [4], покликаний стати найепічнішою спорудою всієї Радянської імперії.

Ті самі Робітник та колгоспниця.
І їх оригінал з Давньої Греції - "Тираноборці".
Ще один радянський закос під давніх греків. "Октябрь". 1927.
"Булижник - зброя пролетаріату". 1927
"Мати партизана"
Дівчина з веслом. Розповсюджена в тисячах копій.
Сучасний косплей.
Революційна жінка
Агітплакат, що привчав радянських жінок до догляду за цицьками.
Палехський комінтерн
"За владу Рад"
Фізкультурник - основа армії СРСР
Збірка уніфікований ритуалів та обрядів від коханої партії [2]
Сторінки з цієї книги, що видавалася в Києві.
Іще сторінки з книги

Підараси-абстракціоністи та бульдозерна виставка

Як тільки тов. Хрущов інтелігентно розправився зі своїми конкурентами при владі і розірвав шаблони своїх підданих розвінчавши культу особи свого Вождя, у інтелігенції від захвату і полегшення так заграло в творчому місці, що в 1962 недалекоглядні і сміливі до ідіотизму діячі культури запросили Кукурузника на виставку прогресивних молодих художників. І не прорахували, наскільки обізнаним був перший секретар ЦК КПРС в питаннях мистецтва та культури.

Хрущ прийшов, побачив, обурився від картин і вибухнув безсмертної і віртуозною копіпастою на тему мистецтва, яка рекомендується повністю до прослуховування:

«	Що це за обличчя? Ви що, малювати не вмієте? Мій онук і то краще намалює! … Що це таке? Ви що - мужики або підараси прокляті, як ви можете так писати? Є у вас совість? ... ... Це педерастія в мистецтві! Так чому, я говорю, педерастам - 10 років, а цим - орден повинен бути? ... ... я вам кажу як Голова Ради Міністрів: все це не потрібно радянському народові. Розумієте, це я вам кажу! ... Заборонити! Все заборонити! Припинити це неподобство! Я наказую! Я кажу! І простежити за всім! І на радіо, і на телебаченні, і в пресі всіх шанувальників цього викорчувати!	»
	— Хрущов

Бульдозер як аргумент та пиздюлі художникам

«	Стріляти вас треба! Тільки патронів шкода ...	»
	— Простий радянський міліціонер - художнику з Бульдозерної виставки

У 1974-му, коли всі вже стали забувати про хрущовські промови, сталося визначна подія. У парку на околиці Москви близько двох десятків не дуже тверезих художників (бо осмілитися на таку акцію тоді було важко без бухла), їхні родичі та кілька хитрих іноземних журналістів з фотоапаратами, організували виставку. Злі чекісти не на жарт злякалися, коли добропорядні совкові громадяни оперативно настукали на це збіговисько. «Як? Хто, блядь, дозволив ?! Ненависть! Ненависть! НЕНАВИСТЬ !!!»

За півгодини до місця культурного заходу підтяглася масовка. Чекісти вирішили підійти до проблеми творчо - в рейд спершу були направлені працівники лісопаркового господарства, покликані розіграти сценку «А ну валіть, інтелігенти нахуй, і не заважайте нам садити деревця на ділянці», потім підключилася група «обурених совко-громадян з активною позицією», підтримана загоном в сто бойових міліціонерів у цивільному.

І на фінал підкотили три бульдозери, водомети і самоскид. Вся ця імперська армада весело відтягнулися на відвідувачах і художників. Активні громадяни самовіддано відважували піздюлі митцям та журналістам, ламали і рвали картини. Загалом, всі весело провели час. Хоча є версія, що хитрі художники навмисно підставили себе, влаштувавши збіговисько на такому видному місці, щоб привернути увагу преси і Заходу, і вони дійсно отримали якісний профіт у вигляді хайпу в потрібних їм зарубіжних колах, коли прийшла пора звалювати з СССРії.

Бульдозери стали меметичним символом саме завдяки пом'ятим журналістам, які, не встигнувши залікувати синці від пролетарських кулаків, кинулися строчити статті до своїх редакцій. Захід, природно, був в черговий раз занепокоєний і в шоці від моралі в країні горілки, комунізму і ведмедів. Піднявся скандал і виття на Заході. Радянська влада постаралася зам'яти це, але розсудливо депортувала деяких з організаторів виставки на Захід.

Бульдозер з виставки. Пізніша рефлексія.
Власне цих митців і ганяла радянська влада
Приклад творів, що давили бульдозером.
Ще один приклад "бульдозерної" творчості

Події був присвячений анекдот: Брежнєв після бульдозерної виставки читає зведення емігрантської преси: «Печерний волюнтаризм ... тоталітарна машина придушення ... звіриний оскал режиму ...» - Бидло, яке бидло, - зітхає генсек. - Це ж був перформанс.

"Суворий" стиль 1960-х

Спроба молодого покоління митців (що народилися в 1930-40-х) хоч якось підновити радянське соціалістичне мистецтво. Партійні чиновники від мистецтва начебто були не проти але запал у митців зійшов на нівець коли почалися розправи з Шістдесятниками.

Данціг Май Вольфович «Партизанська баллада» 1969

Соц-арт

На 1970-ті, коли розстрілювати за картинки і анекдоти про Партію вже було незручно, а усіляких творчих особистостей розвелося хоч греблю гати, відраза до офіційної пропаганди досягла свого піку. Тепер навіть простих роботяг нудило від усіх цих ґеволюцій, Леніних та інших картинок "героїчного минулого" і цукеркового казкового комуністичного майбутнього. А так як відносно спокійна реальність пізнього Совку спонукала до шкідливих думок, тут і з'явився наскрізь стьобний соц-арт.

Краєм ока зазирнувши за Залізну завісу, двійко радянських художників Коммар та Меламід, запримітили Вархолу і його колег з поп-арту і вирішила запиляти свій червоний поп-арт, з Леніним і Комунізмом. Коммар і Меламід були роздратовані вузькими рамками офіційного та нудного радянського мистецтва і шукали як це обійти та висміяти. Те, що у них вийшло, майже відразу стало популярним за кордоном, де й досі цінується там. Соц-арт швидко привернув увагу всіляких незгодних і просто тролів. Спочатку були обережні тикання паличкою в священні теми, що переросли з Перебудовою в відверте єхидство та сарказм - Ленін, Сталін та інші символи совку всім набридли і народ, разом зі своєю сраного інтелігенцією, з ентузіазмом першої П'ятирічки, поквапився зносити Дзержинського з постаментів, їсти Снікерс і мріяти про світле капіталістичне майбутнє.

Орден мертвого Леніна. Один з прикладів висміювання радянського офіційного мистецтва.
И.Шевандронова "Чого вилупилися?" Насправді, це сучасна переробка радянської картини "Выставка скоро откроется". 1959.
"Хвора голова". 1979
Сталін. 1986.
Ленін та селяни.
Пафосний соц-арт з присмаком імперії "Русский двадцатый век". Ерік Булатов. 1991.
Міккі nа Ленін
Ходять легенди що десь є статуетка Гуффі з льодорубом в черепі.
"Не болтай!" Комар і Меламід.
Піонерські цицьки

Третій Рейх

Фюрер сказав ...

Спочатку було слово. І слово було від Фюрера. І несло слово щастя народу. Але євреї, комуняки і янкі звичайно, все зіпсували. Отже, німцям пощастило, що з 1933 року на чолі їх країни став справжня творча людина, яка тямить в мистецтві, архітектурі і пафосі. Тут нацистський казочці і кінець.

Сам Гітлер, на відміну від Сталіна, Леніна і Мао, вважав себе відмінним знавцем мистецтва і особисто займався перевіркою на ідейність багатьох картин, скульптур, архітектурних проектів. А в Рейху упор робився саме на візуальне мистецтво - картини, скульптуру, архітектуру і кіно. Червона країна Рад свої ідею форсувала через кіно та літературу.

Практично одразу під активну роздачу потрапило «дегенеративне мистецтво» - майже все, що не подобалося особисто Гітлеру і його найближчим прихильникам. Запалали веселі і жаркі багаття з книг, картин і грамофонних платівок, а самим творцям пощастило, що їм дозволили звалити з Дойчлянду. У психіатрів побутує думка, що таким чином у фюрері відгукнулися невдалі іспити в Віденську Академію Мистецтв, куди він наївним юнаком намагався вступити. До того ж - все життя Аддік був щирим шанувальником стилю бідермейер (wiki), де не було місця для якихось модерністських експериментів.

Пізніше фюрер наказав влаштувати виставку ідеологічно правильного мистецтва. Поруч, для порівняння, були виставлені зразки мистецтва неправильного і неарійського, на які, як не дивно, народу валило на куди більше [5].

Пафосний проєкт Шпеєра по перебудові Берліна в супер-дупер-убер-імперске місто. Фюрер планував не просто перебудувати Берлін, а геть переробити все навколо, завершивши свої епічні земні справи перейменуванням Берліна в "Германію". Тут помилки немає, так як на німецькому «Germania» це не назва країни Deutschland. Альберт Шпеєр, який будував з пелюшок, тут же включився в роботу. Епіки додавала і гітлерівська мегаломанія. Наприклад, Зал Народу (Große_Halle) при всіх своїх гігантських розмірах чисто теоретично цілком міг би бути реалізований ще тоді, якби не один цікавий нюанс: за розрахунками, випаровування від дихання одноразово присутніх в залі людей, конденсуючись, утворювали б під куполом хмари. Які, в свою чергу, лилися б дощем. Ня!

У задумах у Фюрера і його придворних творців був також цікавий проєкт, який повинен був поставити жирну крапку після закінчення завоювань життєвого простору - імперські 30-метрові монументи у вигляді расово вірних арійців, що стоять на кордонах Рейху, нагадуючи аборигенам «з того боку» про могутність та велич Імперії.

проект Залу Народу
Типовий зразок нацці-мистецтва. Hans-adolf-buhler Wieland

Арійські тілеса

Еталон нацці-мистецтва. Adolf Ziegler. The Four Elements, 1936 рік
Суд Паріса. Ідеальний сюжет щоб оголити моделей.
Трішки гола "Велика Германія". Саме "Германія", а не "Німеччина".
Gisbert Palmié. Rewards Of Work
Constantin Gerhardinger. Maedchenakt 1939
Діана по німецьки.
Канон та дойче-ородрунг.
E. Sundt. Дівчина з Гітлерюгенту.

... Фріци виконали

Як тільки партайгеноссе Гітлер розібрався з незгодними в партії, було вирішено взятися за мистецтво. Тепер кожен митець, письменник і музикант повинен буде постійно думати про арійських робітників, партійців, Гітлера і Дойчлянд, а також якомога частіше радувати народ і партію ідеологічними вірними творіннями. Наприклад, такими чи такими. Нацизм у вологих мріях Гітлера і компанії повинен був виглядати красивим, гордим і безжальним хижаком, тому і в мистецтві мало бути зашкалювали кількістю м'язистих воїнів, фрау з розміром цицьок, схваленим партією, і звичайно ж, його величність Імперський пафос.

Насправді, цицьки відігравали значну роль в мистецтві Рейху. Набагато більшу, ніж в СРСР. Расова чистота нацці вимагала потужного культу тіла, щоб кожен арієць знав, що таке справжні арійські баби, де в них і що росте і як повинен виглядати майбутній повелитель усього світу. Тому в Рейху так активно і багато створювалося еталонних прикладів трошки неодягнених арійок і їх чистокровних самців.

Фройд жартував, що в Середньовіччі спалили б його самого, а тепер спалювали всього лише його книги, але Фройд вчасно виїхав, уникнувши гарантованих репресій. Німецьке тоталітарне мистецтво швидко перетворилося в беззмістовне, але дуже пафосне і дороге гівно, яке нічому не вчило новому, не намагалося винайти щось цікаве, а лише вихваляло і пропагандувало. Талановиті люди або втекли з Німеччини, або зсучилися, або йшли в підпілля, де їх знищували. Більшість з них, звісно, були чистокровним німцями.

У плані кіно, попередні здобутки були фактично просрані - при Веймарській республіці німецький кінематограф був попереду планети усієї - «Кабінет доктора Калігарі», «Носферату», «М», «Метрополіс», трилогія про доктора Мабузі, «На західному фронті без змін» - ці, та багато інших фільмів, були неймовірно впливовими шедеврами, проте з приходом Алоїзича все це було пройобано. Хоча, найвідомішому діячеві цього напрямку - Фріцу Лангу - було запропоновано співпрацю, але він послав усіх партійних діячів нахуй. Після чого німецький кінематограф перетворився в понуре гівно, жуйку для розваги та дрессирування безмозкого дойче-бидла. Однак серед пропаганди зустрічалися і хороші автори. Наприклад Лені Ріфеншталь, режисер, актриса, фотограф і танцівниця, що зняла для партії і Дойчлянду ряд дорогих, монументальних та пафосних кінокартин, наприклад «Тріумф волі» та «Олімпію». І хоч фільми зроблені дійсно професійно, після війни Ріфеншталь, як особа, наближена до Гітлера, піддавалася жорстким цькуванням, але виявилася міцною жінкою і дожила до 101 року, померши лише в 2003 році. Гріх тут таки не згадати антиєврейських фільм 1940 року «Єврей Зюсс», заснований на історії про хитрого єврея XVIII століття, який навіть зараз непогано виглядає бо зроблений добротно і якісно, хоча наповнений по самі вінця расистськими стереотипами на тему злих жидів, що кривдять простих німецьких бюргерів.

Кіношний Зюсс, що прагне гнобити бюргерів
Лені Ріфеншталль і якийсь австрієць

Втім, як і годиться, не обійшлося без срачів. Справами культури в гітлерівській Німеччині не займався тільки ледачий: на цьому поприщі відзначилися і Геббельс, і Розенберг (добре розумівся на прихватизації вмісту музеїв на окупованих територіях) і навіть Бальдур фон Ширах, до того ж кожен зі своїм кишеньковим відомством. Ну а оскільки головним мірилом якості була думка Гітлера, вся ця весела компанія активно конкурувала між собою, аж до ідіотизму. Так, все той же Ширах потрапив, за рішенням міністра правди, в немилість, бо вступився за імпресіоністів. Картини яких, до слова, висіли і в кабінеті самого Геббельса, що нітрохи не заважало тому проводити політику проти «дегенеративного мистецтва». Самі ж музеї часом не знали, кого з художників виставляти, а кого гнати сцяними ганчірками, оскільки думки партійних шишок з цього приводу кардинально розходилися і мінялися.

Італія Муссоліні

Насправді тоталітарна Італія сильно відрізнялася від 3-го Райху і тим паче від СРСР. Євреїв тут не гнобили аж до 1943 року, інтелігенції дозволяли таке, за що можна було легко відправитися збирати сніг на Сибір або стати добривом на полях Баварії. За неправильні висловлювання або статейку, що ганьбить добре ім'я Дуче, до вас звісно могли завалитися кремезні хлопці з місцевого відділення фашистської партії і аргументовано пояснити, що ви не праві, навіть виписати штраф, в крайньому випадку підпалити вам будинок, але самі ви залишилися б живі і на волі. Досить демократично як на ті часи.

Дуче обожнював дражнити і спокушати інтелігенцію «пряниками», дружив з футуристами (наприклад, Томазо Марінетті). Все було не так просто, як в Райху або Союзі. Муссоліні любив тримати свою репутацію в очах освідченого прошарку якомога вище. Тому в Італії частіше застосовувався метод пряника - за абстракціонізм, джаз, кубізм або експресіонізм фашисти не розстрілювали і не саджали в табори. Ба більше, Італія того часу сама породила купу передових і популярних модерністів і активно піарила їх на міжнародній сцені. Наприклад Джорджо де Кіріко, який отримував офіційні замовлення від партії, а італійські спецслужби його і пальцем не чіпали, навіть пускали в США перед самою Другої світовою війною. З огляду на те, що картини Де Кіріко були заповнені аж ніяк не вождями, селянами з робітниками, а розчленованими манекенами, сюрреалістичними пейзажами в стилі Далі та іншими сакральними символами, то фашистський режим італійців виглядає навіть прогресивним і толерантним для тих часів.

Хоча у Дуче був в кишені і штат придворних тоталітарних творців, які штампували цілком собі тоталітарні висери, що були без коливань забуті самими італійцями, як тільки їх примусово демократизували англійці і американці.

Кубічний Дуче
Дуче пафосний
Дуче в іншій уніформі
Дуче-сфінкс, випиляний в горах Ефіопії італійцями.
Муссоліні проектує міста
Муссоліні приборкує єврейського лева
Італійці мріяли воювати як римляни, але не подужали.
Спагеті-пропаганда про лідерів демократії
Спагеті-пропаганда про американців
Мрії про захоплення Африки
"Безперервний профіль Дуче"

Китай

blackman singing chinese red songs

Копіпаста з СРСРта місцеві традиції чудово зрослися одне з одним.

Товариш Мао і його ~~жовта~~ червона партія всією своєю азіатською душею любили Сталіна і вважали усі його дії істиною Неба. А насправді, просто використовували вже налаштовану і перевірену часом модель управління масами. Офіційне китайське соціалістичне мистецтво майже нічим не відрізнялося від совкового - все ті ж теми Вождя, народу і, звичайно ж, першосортне мистецтво плаката і агітації. У цій справі буржуї залишалися далеко позаду жовтих комуняк.

До ознайомлення рекомендується добірка китайських кінних маршалів і автоматників, працьовитих тян і героїчного підкорення космічного простору продукцією Піднебесної промисловості і науки.

Хоча тепер навіть всередині Китаю цей механізм не працює. Компартія вже не та. Китайці стали розумнішими, наївності і чистоти 40-50-річної давності поменшало. І хоча більша частина Піднебесної (внутрішні провінції і єбені) - відверто убогі, в промислових центрах і прибережних регіонах китайці вже не ті і хочуть споживати таке ось китайське мистецтво. Так що в найближчому майбутньому на піднебесних просторах творці з радістю приймуть богемний гомосексуалізм і зіллються в постмодерністському екстазі зі світовою громадськістю. Стаття в тему. І ще одна, розміром з дисертацію, з купою рідкісних картинок.

Про китайський соц-арт як явище можна почитати ТАМ. Подивитися на агітматеріали 1960-70-х

Товарищ Мао канонічний
Товарищ Мао - сонце нації
Типовий китайський червоноармієць
Кінна автоматчиця
КНДР. Голодний, але щасливий кореєць дзвонить по мобільнику дружині.
Приклад неофіційного китайського плакату. 1950 рік.
"Червоні ангели Мао" [3]
Знущання сучасних китайських митців над образом Великого Мао.
Щоб зрозуміти - придивіться, що на плакатах.
Що являють собою насправді радянсько-китайські плакати про дружбу народів.
Цитатник Мао і його носії.
Китайські негри

КНДР та В'єтнам

Основна стаття: КНДР

Західні любителі мистецтва люблять екзотику. А тоталітарно-червоне мистецтво для них саме така екзотика - архаїчне, застигле десь в паралельному вимірі: між дерев'яними статуетками древніх культур Чаду і танцями аборигенів Австралії. Північні корейці свого часу теж не стали винаходити велосипед і без роздумів пішли за Китаєм, копіюючи совкові традиції, тобто споживаючи вже перетравлений вторинний продукт.

Так як простий північний корєєць і досі (2024 рік) не має доступу до світових інтернетів, порнухи фактично теж не має, і слабко уявляє хто такі ці ваші тік-токери, блогери, летсплеєри (бо інтернет дуже обмежений) і, скоріше за все грати в Star Craft він теж не може, йому досі пропонується класово вірний вибір справжнього тоталітарно-пролетарського мистецтва. Але навіть на істинно-корейський Аріан йому не потрапити так просто: це ж для іноземців і для тих, хто відзначився. Все, що йому залишається - слухати державне радіо, читати офіційні газети і книжки і ходити дивитися на пам'ятники вождів, застиглі в незмінній позі Ілліча і заклично витягнувшись руку кудись в порожнечу ...

Так як В'єтнам був найдалі від своїх московських братушєк, проте близько до імперськи налаштованих китайців, зазнав масовану колонізацію французами, а потім епічну спробу лікування комунізму болючим демократичним прутнем, тут тоталітарне мистецтво було дикуватою сумішшю червоного, серпасто-молоткастогго плакату, місцевих традицій і усіляких західних буржуйських напрямків, в силу колоніальної спадщини на нехарактерній для Азії латиниці.

Адже сам В'єтнам, як і Китай, тільки з боку весь такий однорідний, проте всередині нього повно відмінностей між гірськими племенами і рівнинними народностями, і не тільки в мові. Тоталітарна мистецтво тут - тоненька плівка, яка хоч і досі офіційно підтримується партією і урядом, але виключно в ритуальних і виховних цілях. Замість дідуся Леніна - дідусь Хо Ши Мін в ролі батька нації і визволителя від франко-американського рабства.

Пролетарсько-селянський живопис минулого і сучасного червоного В'єтнаму ТАМ, ТАМ і ТАМ.

Куба та усі інші

У порівнянні з хрестоматійним мистецтвом рандомної азіатської червоної монархії і незважаючи на довге співіснування під боком у американців, кубинські комуняки на диво мало переймалися проблемами класово правильного мистецтва. Тому місцевим творчим особам в цьому плані пощастило. Вони могли відносно спокійно піддаватися впливу західного мистецтва (наприклад, джазу, сюрреалізму або кубізму) - кубинські чекісти витрачали свої сили на інших незгодних. За таку відносну м'якість Фідель Кастро та його партія довгий час користувалися масової любов'ю не тільки простого народу, а й творчої інтелігенції. Партія вдало піарила і продавала, наприклад, кубинський джаз в світі, що було немислимо в СССРії (дивись групу Irakere).

Сучасний стан мистецтва на Кубі цілком спокійний, наче ніякої революції, Че Гевари, Кастро і побудови соціалізму ніколи не було. Зразки живопису соціалістичної Куби, а також інформація для роздумів.

Також не можна пройти повз такої країни, як Ірак часів Саддама Хусейна. Вусатий тиран, як будь-який самовпевнений в собі диктатор, любив імперський пафос і статуї самого себе. Так що кожен житель Іраку міг сповна насолодитися високохудожніми статуями а-ля Ленін/Сталін... Майже те ж саме можна було пізнати в далекій країні нафти, піску - Туркменбаші - ті ж яйця, тільки у профіль.

Відоме фото часів Іракської війни як американські військові спочатку накидують прапор США на голову статуї Хусейна, а потім демонтують її.

Ані Гітлер, ані Сталін, жоден з інших диктаторів великими оригіналами по частині художніх смаків НЕ були. Та й жага прутнємірства в масштабах держави була властива не тільки їм. Тому монументальні будівлі в типовому «тоталітарному» стилі зводилися і по інший бік океану, іноді набагато раніше. Монумент Вашингтона, меморіали Джефферсона і Лінкольна, і в тому числі Капітолій. Власне, в цьому і є розгадка тоталітарного мистецтва - «тоталітарним» його робить не прихильність до певного стилю, а анальний контроль з боку держави. Якщо в США тих років, Веймарської Республіці та царської Росії на мистецтво дивилися як на не дуже вигідні інвестиції і лізти туди серйозним людям в голову не спадало (за винятком рідкісних любителів), то тоталітарні режими зі своїми пропагандистськими потребами пропонували кожній творчої особистості вельми цікаву угоду: ми вам - смачні проекти і безбідне життя (з чим у художників та інших літераторів традиційно були проблеми), ви ж натомість повністю танцюєте під нашу дудку. Такий тип відносин завжди влаштовував дуже багатьох.

Що в сучасності?

Загалом, тоталітарне мистецтво в своїй масі понуро, одноманітно і заточене на пропаганду нескладних ідей. Що аж ніяк не зменшує його корисності для чергового диктатора в справі промивання мізків малограмотного та наївного населення. Але таких стає все менше і менше: Інтернети і глобалізація розповзаються по світу, комп'ютери і смартфони з червоних заводів дядечка Ляо тихою сапою роблять свою справу, доносячи західні цінності до найглухіших єбенів Африки і Азії. І скоро, ось уже завтра після обіду, тоталітарне мистецтво остаточно стане історією, що буде цікавити тільки купку естетів та істориків.

Щодо України сучасної - то найзначнішим зразком тоталітарного мистецтва у нас залишаються не недобиті Леніни на постаментах, а Родіна-Мать на пагорбі Києва з мечем та щитом, що побудували вже за часів Брєжнева, але вона настільки пафосно-тоталітарна, що легко могла була б бути запиляна Сталіним чи Гітлером.

У ОРДЛО
ДНРівці відкрили портал в СРСР щоб генерувати тоталітарне мистецтво

Сучасна рашка

Основна стаття: Російська скульптура

З призначенням кегебіста хуйла на посаду "президента" рашки ця сама кацапія набуває всіх рис тоталітарного режиму: однопартійний держапарат (єдіная расія 70%, 30% контрольованій і слухняній опозиції як КоПроРФ і еЛДеПееР), держава має величезний контроль над економікою (власне, вся економіка Московії то власність або роснефті, або газпрому), закручування гайок (інаагенти), знищення опозиції (вбивсто нємцова), залякування іноземними загарбниками (госдєп, НАТИ) тощо. Не обійшовсь тоталітарний мордор і без тоталітарного мистецтва, хоч і там мало з того, що можна було би назвати мистецтвом.

Комп'ютерні ігри

Попри абсолютну бездуховність етіх піндоських компютеров наївно думати, що русня вирішила не влазити в доволі сучасний напрям мистецтва, а саме в комп'ютерні ігри (не смійтесь, сучасні ігри це справді мистецтво поєднання ґейплею, музики, сюжету). Найбільшим представником руснявих пропагандо-ігр є Атомік Гівно (його ж на Кропивачі прозвали Атомік Совок, а англійцям це лайно русня продає під назвою Atomic Heart). Спочатку гра ніби як не планувалась бути русняво-комуняцькою пропагандою, а планувалось просто спиздити ідею якоїсь української гри, де совки експериментували з вірусом що перетворював людей у зомбі і випадково заразили все місто. Але потім, гра отримала фінансування Газпрому і РАПТОВО зомбі замінили на роботів, а гра почала розповідати про "хорошого кегебіста".
Також була гра Escape from Tarkov, хоч і фінансування її структурами держави-терориста непідтверджено, і скоріш за все її розробники просто Vатні дебіли, але гра оповідає про злих найманців з ООН і США, які ставлять неетичні досліди в лабораторіях квітучого російського міста Тарков, лол.

Архітектура

Руснява церква з переплавлених німецьких танків часів Другої Світової. Архітектор — бурят, тому все настільки хтонічно що навіть Будда виходить з нірвани від охуївання. Дивного стилю хрест стоїть на півмісяці — питома українській церкві символіка з часів боротьби з Османською імперією (християнський хрест стоїть на турецькому ісламському символі). І тут вкрали.

Фільми

Основна стаття: Російське кіно

Русня не лише знімає over 9000 документалок на Раша Тудей про нацистів-укропів, але й також підкуповують для цього завдання американських корисних ідіотів, наприклад режисера Олівера Стоуна, що на замовлення русні висрав фільм "Сноуден", інтерв'ю з хуйлом. Також русня робить і пропагандистські художні фільми, як от "Крим". Детальніше розповідати не буду, бо це настільки хуйово, що від одного лише читання опису цих фільмів у тебе впаде IQ.

Книги

Добавьте видео в галерею

скрыть

«Денацифікація України», захар прілєпін, пісатєлі «ЛНР»: ПРОПАГАНДА У КНИГАРНЯХ ЄВРОПИ +ENG SUB

Відео ТБ Торонто про русняві пропагандистські книжки

Чому диктатори пишуть книжки

Чому диктатори пишуть книжки?

Тоталітарна галерея усіх часів та народів

Пафосні солдати Рейху форсують французьку річку. Paul Matthias Padua The Tenth Of May, 1940
Пафосні Есесівці. Автор - Ernst Krause.
Під час того візиту Мао отримав ядерну бімбу та натякнув що Північне море (Байкал) чекають вдома в Пекіні
В часи перших персональних комп'ютерів в СРСР малюють плакати для зайобаних колгоспників
«Нахуй це туди!»
Всі верстви населення разом під комуніс... чучхейським прапором. Потім разом будуть голодати, в той час як на півдні люди з рису вже перейшли на м'ясо.
Саддам Хусейн
Статуя Туркменбаші. Якщо тобі здається що вона позолочена, то не здається. Справжнє золото, в той час коли звичайні туркмени останній хуй без солі доїдають.
В'єтнам. Вишивання Леніна
Чучхейський соцреалізм
Спіймали американського шпигуна
Лякають дітей ядерними вибухами
Монгольський вершник перестрибує з феодалізму одразу в комунізм.
Монгольський соцреалізм та совок
Рашо-Монгольська якби дружба навіки.
Португальський диктатор Салазар позує для тоталітарного мистецтва