Переклад Богданка Дайджанича
Дідь… Дідько, та мені по цимбалах до тебе, бляха. Слухай: яка там у тебе автівка, вбіса, квартири, срачки там, убіса, яхти – мені все до сраки. Хоч «бентлі», хоч, дідько, вбіса, «майбах», хоч «ролс-ройс», хоч «бугаті», бляха, хоч стометрова яхта – мені те до сраки, розумієш?! Кіко ти там кого дримбаєш, яких бабів, яких, значить, оцих самок: бучних або лискучих, бляха; в космос ти летиш – мені це до сраки. Розумієш? Я, вбіса, у своєму пізнанні настільки сповнився, що я неначе вже сто трильйонів мільярд літ, бляха; проживаю на трильйонах і трильйонах таких же планет, розумієш, як ця Земля. Для мене цей світ уже цілковито ясний. І я тут шукаю тільки одного, вбіса – покою, умиротворення й оцієї злагоди від злиття з нескінченно вічним; від споглядання за цією фрактальною подобою, і від оцієї-от чудової всеєдности, сутности в нескінченно вічнім. Куди не глянь, хоч углиб – нескінченно мале, хоч угору – нескінченно велике. Розумієш? А ти мені знову зі своїми там – іди, метушися далі — це твій розподіл, це твоя стезя і твій кругозір пізнання, відчуття твоєї природи! Розумієш? Ну він… Ну він незрівнянно дріб’язковий у порівнянні з моїм, розумієш? Я неначе вже давнезний старець, безсмертний. Або там уже майже безсмертний, який на цій планеті від її самого зародження, ще коли тільки сонце тільки-но сформувалося як зірка, і ця-от газопилова хмара взір… от, після вибуху… е-е-е… сонця, коли воно спалахнуло як зірка, почало формувати оці-от консервати, планети. Рузміш? Я на цій землі вже немовби майже п’ять мільярдів літ, курво, живу, її знаю вже вздовж і впоперек, оцей увесь світ. А ти мені там якісь оці… Мені по цимбалах до твоїх автівок, до твоїх, бляха, вбіса, яхт, до твоїх квартир там, до твого… до твого добра. Рузміш? Я був на цій планеті… Так ходили нескінченні більшості: і крутіші за Цісаря, і крутіші за Гітлера, бляха, і крутіші за всіх Великих. Розумієш, був! А десь був останнім лайдаком, іще гіршим, ніж тут. Тому шо я багато цих станів одчував. Десь я був більше подібний до рослини, десь більше подібний до птаха, до черв’яка, десь просто був згустком каменю – це все є душа. Розумієш? Вона… Вона-от має грані подібности цілковито різноманітні, безкінечну більшість. Але тобі цього не осягнути, тому ти їжджай собі, бляха. Ми в цім світі, як би, жиєм на рі… рі… різними чуттями й різними прагненнями. Відповідно, різне нашеє місце, різний наш розподіл. Тобі я бажаю все… всі найкрутіші автівки бодай були в тебе, і всі найліпші самки бодай розсували перед тобою там усі свої щілини, нашиворіт-навиворіт, бляха, перед тобою, немов типіх. Теє-то… Розкривали – і роз… розбещували. Так. Розстилали. І ти бодай їх дримбав до синьки, до почервоніння, немовби сон… немовби сонця захід. Бодай на найкращих яхтах, на літаках літав, і кінчав прямо з ілюмінатора, і все що тіко може… в голову прийти-неприйти. Якщо мало ідей – звертайся до мене, я тобі на кожну твою ідею ще сотню трильйонів підкажу як і що робити. Ну, а я все! Я йду мовби давнезний старець, що здрів вічне, що доторкнувся до божественного, сам став богоподобен і спрямований у це нескінченне. Який в умиротворенні, покої, злагоді, благодаті, в цім сокровеннім блаженстві перебуває, залучений до всього й усіх. Розумієш? От і все. В цім наша різниця, тож я йду милуватися… світобудовою. А ти йдеш якийсь-то сповнюватися в гранях таких – от і вся різниця, розумієш? Ти не зриш це вічне, нескінченне, воно тобі не потрібно. Та зате ти такий більш жвавий, як оцей-от… дятел довблячий чи мураха, який-от дуже жваво на своєму… своїй стежині. От і все. Тому ну-бо. Наші стежини тут, так би мовити… Мають, звісно, грані подібність, тому що все єдине, та… ти мене… я-то тебе чудово розумію. А ось навряд чи, тому що, як би, я!.. Ти!.. І, як би, я себе в собі утримую. Всю твою природу… Вона складає одну дрібнесеньку там піщиноньку… від того, що є в мені, розумієш? От і все. Тому ну-бо, ступай, їжджай. А я йду наставль… насолоджуватися, вбіса, бляха… красним осіннім заходом, бляха, на березі теплої южної ріки. Все! Швендяй-шалайся! А я поплентав, бляха.
Суміжні статті