Російська література це об’єкт нацианальной гордасті будь-якого ватніка. Один з інструментів русифікації та впливу на мізки людей, які просто хотіли взяти до рук книжку. Водночас й справді має цікавих авторів, деякі навіть всесвітньо відомі.
Історичний контекст
Москальська держава, як відомо безосові, ніколи не мала жодних проблем з демократією, бо демократії там ніколи й небуло через успадкування золотоординських традицій Володимиро-Суздальським князівством. Тому відносно розумна (по міркам москалів) людина що вирішувала там писати а) мала всі шанси отримати відрядження до Сибіру б) у творах описувала пиздець усіх сподівань, бо деспотично-тоталітарна держава трохи таки пригнічує волю. Це було справедливо для будь-якого часу у літературній історії, бери хоч старообрядців 16 століття, що писали житіє на засланні біля Північного моря, хоч Пушкіна-аристократа, що його відправили не у Сибір, а в Крим, хоч радянських концтаборних дисидентів, та й сьогодні напевно те ж саме.
Гоголь — відомий немовби український письменник — так його форсила радянська пропаганда УРСР і так за інерцією продовжує форсити «пострадянська» Україна. Насправді суто російський письменник що створив Пітєру імідж містичного міста та розпіарив українську сільську саспенс-казку у Росії. Тому про Гоголя має більш сенсу писати та читати російською, бо з українського про нього можна тільки сказати про його українське походження і те, що його батько був патріотом України та написати реферат «Як українська тема експлуатувалася у літературі Російської Імперії першої половини XIX ст.»
Пушкіна чомусь полюбляє англійська інтелігенція, перекладали «Євгенія Онєгіна» чисельні рази, Стівен Фрай записав найкращій переклад, напевно тому що він dandy лондонський. Була також жахлива екранізація з Лів Тайлер, де рос. аристократи початку 19 ст. співають народні пісні (історичний факт, що ці люди здебільшого російською не розмовляли, а були у побуті франкомовні, отака хуйня, малята). Але може його можна й викинути з цього списку, бо здебільшого він російськомовний мем саме через вплив на мову.
Достоєвський був цікавою людиною: батько письменника - українець за походженням, сам не дуже добре володів російською (при цьому русскім нациком був страшно), приєднався до антицаристів, після чого був засуджений до смерті, та у день страти цар замінив вирок на заслання. Після цього дах в нього ще більш змістився, але він написав декілька творів, що тепер вивчають майже у всіх країнах світу. Американці найбільш полюбляють його найважкіші романи, наприклад «Братів Карамазових», тебе, безосе, можливо примушували в школі читати «Злочин і кару». Є в нього й менш погані оповідання. Був жорстким психологістом, персонажі дехто вважає об’ємними та пристрастними.
Чехов родись в споконвічно українському Таганрозі, називав себе "малоросом", проте загалом той ж москаль, що і Гоголь. Можливо вплинув на європейське оповідання, щоправда вже після смерті. Читай Моема, що був не в захваті від нього, але розповідає чому цей вплив стався.
Лев Толстой здебільшого відомий у світі через свою графоманську дурню, яку деякі гордо звуть "пан-історичним романом «Війна і мир»". Цікавий момент - його "Війна і мир" писалася і виходила напочатку маленькими книжками-частинами - це був серіал, який тоді сприймався як популярне чтиво, що згодом отримало статус клясики.
Булгакова знають на Заході через «Майстра і Маргариту». Має багато вінрарних сюреалістичних оповідань. Дуже любив Київ, де виріс, проте не треба впадати в ілюзії - любив він Київ тільки через свою українофобську призму, називаючи місто рюсскім, і паралельно описуючи в творах злих людожерів петлюрівців. Тобто типовий ватнік. Також любив морфій, до якого мав смак у двадцяті роки. Сталіну його твори подобалися (хоч вони були деколи дещо контр-радянські, отака ху...). Останній твір мав бути присвячений Сталіну, але на щастя довбойоб здох та це лайно написати не встиг.
Набоков писав англійською і російською. Більш все таки космополітичний автор, ніж власне російський. Скандальна «Лоліта» написана англійською у Швейцарії.
Солженіцин мав талант, але найвідоміший його роман «Архіпелаг ГУЛАГ», що був ідеологічною бомбою. Не найліпший його твір. Поціновувачі рекомендують «Один день Івана Денисовича», також про концтабірне життя. Солженіцин хоч і був дисидентом - а Україну все ж таки сприймав як великорос і імперець, що не дивно, хоче його мама була українка (прізвище Щербак), а сам він ймовірно чув українську мову в дитинстві.
Брати Стругацькі (я їбу чи правильно написав) на думку останнього редактора сторінки (мене) є чудовими авторами. Самі по лінії батька є євреями, а по лінії матері - українці, які навіть свої відомі романи перед самим створенням писали українською. При цьому до 1970-х були комуняками та оспівували «мір побєдівшого камунізма». Москалота традиційно кличе їх «русскіє» хоча вони ніхуя не русскіє по національності.
Із сучасних авторів хтось має деякий успіх на Заході, наприклад деякі останні романи постмодерністів Володимира Сорокіна та Віктора Пєлєвіна. В Сорокіна цікавіші не перекладені англійською твори, бо він такий собі злий радянський кухонний інтелігент що таку інтелігенцію ненавидить та тонко тролить, також написав непогані вірші до опери «Діти Розенталя»; Пєлєвін витискає все з постмодерністських прийомів, найвідоміший його роман це «Generation П».
