Професійний патріотизм

Матеріал з Драматика
Версія від 19:53, 2 червня 2024, створена Maintenance script (обговорення | внесок) (Imported from text file)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
« І нарешті в 1979 році я зважився написати своє перше українське оповідання — «Як ми продавали Сталіна». Свідком цієї трансформації був Богдан Жолдак. Я йому зачитав це оповідання, і він його схвалив. Це відчуття (крила!) й досі зі мною. Років, може, за шість-сім до того він поділився зі мною одним спостереженням. Я тоді йому зізнався, що хотів би писати українською. А він мені сказав, що, перейшовши на українські рейки, я змушений буду тягнути за собою всі «українські вагони» (стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість – тобто все те, що стоїть за поняттям «українськості»).

Отже, український письменник автоматично ставав рядовим ідеологічного війська, звитяжним охоронцем солов’їної мови.

»

з інтерв'ю Володимира Діброви

Професійний патріотизм, або скор. профпатріотизм - один з видів суспільної діяльності, а іноді заробітку, коли гучніше за всіх кричиш як тобі болить за неньку Україну.За це профпатріот отримує увагу й повагу менш активних патріотів, себто +9000 до піару. Профпатріотизмом особливо зловживають письменники й опрочі "творчі", яким нові підписники на пейсбуку - це цілком реальний профіт од того, що більше продаси примірників нового роману або отримаєш змогу присмоктатися до нових ґрантів.

Явище має як негативні, так і позитивні конотації, але в цілому є ознакою кризи культури, виникає через недостачу уваги до суспільного порівняно з індивідуальним і корелює з попитом на порядок посеред розпиздяйства. Національна організація є однією з форм внутрішньогрупової організації, забезпечення системи цінностей і більш-менш зрозумілого ладу життя. У часи небезпеки чи самозанепаду цивілізації виникає природним чином. Також є формою переосмислення культурних цінностей. Це однак не заважає ліберастам кричати, що все гівно - і навіть так земля, з якої вони зросли та їдять.

Поширеність

Літератори

Як наведено в цитаті нагорі, поширеною є думка, що стаючи українським письменником, людина мусить також нести прапор українськості в маси. Це стара як світ просвітянська концепція, й у тім же інтерв'ю Діброва зазначає, що така проблемка притаманна всім малим літературам, не лише нашій.

В чому ж тут проблема? - може спитати невимушений читач. Дійсно, що поганого в тому, щоб підтримувати українство? Проте варто розуміти правильно: патріотизм не може бути обов'язком. Коли ти стаєш письменником, єдиний обов'язок - писати добрі тексти, які розважають читача. Бути патріотом, індиферентним чи навіть мінетчиком Донбасу - справа особиста (див. нижче). Тим паче не варто забувати, що здалий текст нашою мовою несе в стократ більше користі, ніж десятки вибухових профпатріотичних постів на фб (для нетямовитих - вони зазвичай крутяться лише в межах кіл адептів; а скільки людей хороший український роман спонукав перейти на нашу мову - історія замовчує - але ж ми знаємо).

Відхиленням у стилі підлітка є погляди Жадана. Замість того, аби по-дзенськи відкидати ті позалітературні шари, котрі літсередовище нав'язує, і займатися ділом - як роблять зрілі люди - Жадан прийняв позу "слишатєля дамбаса", захисника узкоязичєскіх і всякими способами прагне відсмоктати представникам "дискримінованої меншини"[ Що? ]. Мати каже вдягнути шапку - зроблю навпаки. Саме так мислить хлопчик 14-ти років.

Блогери

Уявіть собі, є в інтернеті люди, які пишуть лише про те як переймаються ненькою Вкраїною. І мають тисячі підписників, десятки тисяч репостів, сотні тисяч лайків.

- "Уявляємо, трясця!" - каже анон. Адже в Україні криза цінностей, а точніше їх відродження до нормальних українських після совка і окупації москалями. Саме собою, це збурить купу людей розповідати про цю хуйню в своєму житті і ще більше людей читати і писати "як життєво, давайте щось робити з цим совком!". Біда однак не в профпатріотизмі, а в тому, що далі диванних закликів це як правило не йдете.

Іміджборди

« Гнати на москалів - це обов'язок кожного Українця (в сучасних історичних обставинах), але робити це треба зі смаком і не дуже часто, бо це перетворюється на фарс, чого допустити ніяк не можна. »

Ясон дінАльт

Згадаймо недолугу абревіатуру УБК, котра стала притчею во язицех серед анонів. Вона вперше з'явилася в викриках Недойоба про те, що нам треба розвивати українську іміджбордну культуру (його власними форсами, ага), а за нею пішов форс особистих мемчиків (наприклад Радехів). Втім почалося це — посутньо — не з невідомого Недойоба, а з конкретного неймфаґа Курки, який, за відсутністю почуття гумору та хисту до писанини, штучно "створював" УБК. Існує повір'я, що саме Недойоб розпочав хейт головного профпатріота УБК, хоча олдфаґи пам'ятають, що Курку хейтив ще Ясон — і, звісно ж, не один він, а дуже багато різних анонів. Чим би не був збиральний образ рака Недойоба, а саме Курка по суті був і залишиться яскравим прикладом профпатріотизму на українських АІБ, т.зв. "розбудовувачем".

Що може бути ниціше, ніж "розбудовувати" іміджбордну субкультуру (замість того, щоб ловити лулзи від неї, як робить адекватний анон)?

(Суб)культура - явище стихійне. Як система певних обмежень, культура виникає й змінюється, реагуючи на нагальні потреби суспільності. Штучно створити культуру - н е м о ж л и в о. Звісно, заходом спонсорів можна створювати "культурні" продукти. Маркетологи та інші напхані грошами хуї давно прохавали систему як просунути гівно масам і зафорсити гівномем це як 2 пальця обісцяти. 73%, привіт!. Гібридна війна за допомогою по-суті культури це сьогодні рядове явище.

Питання не в тому смішно це чи ні, бо це ніхуя бляха не смішно, а в тому хто це буде робити. Анонам на це звісно завжди було пох. І треба віддати належне здоровому чуттю анона, бо розпіарені "культурні" продукти не робляться явищем культури: щойно зникає маркетинг, зникає Філіп Кіркоров, зникає підтримка олігархічних каналів і нікому не цікавий вже "квартал" — отже, є хуйнею і нецікаві більш-менш розумній людині. А от забери в Леся Подерв'янського SMM — він залишиться тим же культовим Лесем. Власне, це і є те, що називають "мемами" в класичному розумінні. Цього й прагне здоровий анон.

Можна хіба створювати умови, аби такі культурні явища народжувалися. Створити іміджборду, де заборонити розмовляти будь-якими мовами, окрім своєї — один з таких прикладів. Можна також пробувати переймати й засвоювати елементи зарубіжної культури, як це масово (й здебільшого успішно) робить кацапський анон. Як це робили в 19 і 20 ст. наші класики, перекладаючи шедеври світової поезії "мужицькою" мовою.

Однак "створювати меми" - ну ви жартуєте? Нахєр все це мислячим і творчим анонам? Щоб було?

Політики

Здавалось би, політики - найадекватніша верства, аби вершити профпатріотизм. Якщо не вони, то хто?

Дійсно, публічне життя Президента, міністрів, кожного з депутатів ВРУ не належить їм самим. Що крок і перд мусить барвитися в жовто-блакитні кольори й вигравати мелодією національного гімну. То є правильно, що українські політики утверджують українську державність. Тим паче, що 95% людей самі знаєте хто й куди всі - туди й вони. Особливо якщо "всі" - перші особи держави.

Проте багато українців погодяться, що політики часто замінюють гіперпатріотизмом діло, на яке їх обрали: як то ремонтувати вчасно дороги, реформувати медицину й освіту, викорінити корупцію й кумівство тощо. Коротше кажучи, робити життя пересічних громадян, котрі віддають їм свої голоси, максимально комфортним.

Тарантайка, забарвлена в жовто-блакитний - ліпше тарантайки в кольорах російського прапору. Однак більшість погодиться, що найліпше - прекрасної якості автомобіль, котрий не має виразних розпізнавальних знаків. Всі й без того взнають, де його виробляють.

Головний висновок

Україні потрібні письменники, режисери, художники, блогери, озвучувачі аніми, перекладачі коміксів, навіть адміни каналів у телеграмі, навіть ти. Кому потрібні професійні дупобільники фіксовані на національній тематиці? Певне таким же самим, котрі хіба не настільки харизматичні, аби робити таке публічно (або успішно).

Див. також