Поліщук
Поліщук - житель Полісся. Планету Земля, як відомо, населяють полішуки та їх оточуючі. Зазвичай мешкають на теренах Полісся, що охоплює північну Україну, та частину Россії і Бульбостан. Забавляються тим що розводять курей. І свиней. І колють їх на роздво.
Полішуки - люди Волині, - дикі люди, лісові люди, волинські цигани- - підвид Козака розумного, чималий кавалок диких лісових українців, що колись в незапам'ятні часи мало не сполучилися назад із мавпою, тоді мешкали лишень на Поліссі (відкіля назва), до 1991 року мешкали на північ від умовної лінії Володимир-Волинський - Костопіль (Рівненщина) - Коростишів (Житомирщина) - Димер (Київщина)-Остер (Чернігівщина), а нині розплодилися і представлені мало не по Усьому Світу.
Найбільш расовочистий різновид полішука - той, що проживає у сумовитих лісах Волині та Рівненщини, бо житомирсько-києво-чернігівські полішуки, хоч і рідко виходили з лісів, але британськими вченими хибно вважається, що вони були під Совєтами. Оскільки Полісся сумовито простягається навкруги Прип'яті з Отим Вашим Чорнобилем, усіх полішуків можна територіально поділити на українських, та бєларуських. В силу українськості цієї нашої Драматики, нас більше цікавить український підвид Полішука звичайного.
Народні промисли та життя
Полішук вміє робити все, що не потребує нанотехнологій.
Їзде, як бєшений, на Уралі, його ж таки ремонтує з деталей трактора з найбижчага бувшого калгасу, до якого калісь хадзіу на работу, а цяпер... З гранітів і базальтів виконує, точить, тре пам'ятники, балясини, перила до маєтків тих любих друзів, чиї руки нічого не крали. Столицею українського масонства вважається містечко Коростишів в Житомирській області. Знаменитий тим, що коли комуняки приперлися в ці благословенні краї і розігнали веселих місцевих партизанів, то щоб помститися, вони виготовили гранітні плити на мавзолей Леніна, попередньо їх проклявши. Випадково щебінь від тих плит потрапив у фундамент Чорнобильської АЕС, і як всі ми бачимо такі воно працює, а срана Кацапія помалу валиться. Окрім магії містечко охороняє їбанута громада міста котра складається із онуків веселих партизанів. Онуки настільки веселі, що періодично заїзджі дуже вигрібають, так як не хочуть розуміти місцевий тендітний світогляд. Тому Корик хоч і столиця, але для переважної більшості недиких українців, він має вигляд чорної діри. Котра періодично виригує пам'ятники на могили кацапів та хохлів. Що там відбувається насправді, ніхто не може сказати певно (а воно Вам треба?). Будує все, що можна і не можна побудувати з дерева, каменю, цегли, заліза. Коли полішуки зрозуміли, що війна з німчурою закінчилася, а сталося це не пізніше 1992 року від Р.Х., і доїхали таки до Києва-Москви-Пітера, тамтешні Равшани і Джамшуди почали скромно і нервово палити по кутках. Отже, будівництво отих самих маєтків тих, чиї руки нічого не крали, перейшло поступово до полішуків.
У природньому середовищі вирощує, в залежності від ареалу проживання, мандебурку, бульбу, картоплІ, хоча на смак разом із шкварками виявляється, що це одне й те ж. У якості гончаря може зліпити і випалити терракотового горщика - хій відрізниш од трипільського. Але немає часу, бо (дивись вище) заробляє бабло. Тим більше, шо ті полішуки, які понаєхали кудись, окрім свого Полісся, розповіли тим, шо залишилися вдома, шо в продажу в сталіцах є одноразовий посуд - випалювати і мити нє нужно. Отже, гончарство полішуків повсємесно пішло по3,14здє.
Може також копать, не копать, стругать, рубать, пилять, тощо. При цьому ж окремо - садить картоплІ, і копать картоплІ. Чому окремо, бо копають не заступом, а "копаницеЙУ" в положенні дупою наперед. Особливо слід відзначити, що може об'єднуватися у громади полішуків, що потім породжують міцний баттхьорт у москалів, і які потім носять різні цікавенні назви, - як от УПА - Українська Повстанська Армія. Не вірите? УПА вперше з'явилася саме в полішуцьких лісах близ ДубровІци, про яку йшлося вище.
Мова
| « | Ой, бАбаньки, бАбаньки, трімАйтєся кУпі, ДубровІца - гОрод вєлікій, мОна заблудІца | » |
— мова щось середнє між білоруською і |
Щодо мови - наші українські полішуки вважають себе українцями, хоча... Українці і білоруси позначалися словами "русыні" і "лытвыні", Україна і Білорусь - "Русынь" і "Лытвынь". Отже, є поліщуки українці і бєларуси, але, усе одно вони ПОЛІШУКИ.
Кожне окреме село має свої мовні ніштяки, при чому мешканці села стверджують, що саме вони розмовляють вірною українською Напраклад, на північ від Корця... Це той самий Корець, де проходив кордон ПольщІ і Совка. І на Ваше "Здрастє!" Ви обов"язково почуєте расововірну православну відповідь:
| « | Здрастє за КорцЕм, а у нас "Добрий день | » |
— |
Так от, північніше від КорцЯ (саме так ставлять там наголос) кажуть все на У: кУнь, вУл, вУз.
| « | Відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кун’, вул, кин’, вил, кіин’, віил, кін’, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбузько-поліських зустрічаються ще й дифтонги [уо], [уе], [уі], (вуол, муой, вуел, муей, вуіл, куін’ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами, зокрема й [ÿ] (вÿл, мÿй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] в новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ÿ], [и], а частіше [і] (прин’ýс, прин’ÿс, прин’íс, жíнка, піч, шіст’, с’ім та ін.), хоч у надбузько-поліських говірках зустрічається ще дифтонг [іе] (хміел’ та ін.); 3) давній [Ђ] як у наголошеній, так і в ненаголош. позиції заступається тепер монофтонгом [і] (сн’іг, с’іно, л’іс, л’ісá та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (мишóк, писóк та ін.), проте в ряді говірок, зокрема в деяких північніших і в надбузько-поліських, під наголосом зустрічається ще й дифтонг [іе] чи [ие] (с’и́ено, л’іес, т’и́есто та ін.); 4) у ненаголош. позиції [е], [и] зближуються (сеилó, теипéр, пос’íйиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуолýбка, куожýх та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пн. частині цих говірок (рокí, мурахí, нóчі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в серед. слів перед глухими і в кін. слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість (сóлотко, сóлодко, д’íжка, моурóс, сат та ін.); 8) поширеність приставних приголосних [в], [г] (гоувéс, гóко, вýлиц’а, вýсил’ниц’а та ін.); 9) у більшій частині говору наголош. звук а після м’яких і шиплячих приголосних переходить в е (вз’еў, д’éкувати, т’éжко, душ’е); 10) у пн. частині говору в е переходить наголошений а після й (йéма, йéгода, йéблуко).
Граматичні риси З. г.: 1) поширеність закінчення -ови, -еви в дав. в. одн. іменників ч. р. (си́нови, брáтови, дýбови, конéви та ін.); 2) наявність закінчення -и в дав. і місц. в. одн. іменників ж. р. як м’якої, так і твердої групи (ви́шни — на ви́шни, ли́пи — на ли́пи та ін.); 3) уживання паралельних закінчень -ам, -ах і -ом, -ох у дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. (волáм — волóм, столáм — столóм та ін.); 4) наявність інф. форм на -ти і -чи, як у пд.-зх. діалектах (ходи́ти, носи́ти, могчи́, пеи(к)чи́ та ін.); 5) наявність складених форм майб. ч. недок. в. типу буду ходи́ти і му ходи́ти; 6) у ряді говірок, зокрема в надбузько-поліських, поширені складені форми майб. ч. типу ходи́лис’мо, ходи́лис’те, а також ходи́лихмо, бýл’іхмо (у деяких надбузько-поліських); 7) поширеність, як і в пд.-зх. діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско відповідно до утворень із суфіксом -ишче в ін. поліських та пд.-сх. діалектах; 8) наявність ряду синтакс. конструкцій, спільних з пд.-зх. діалектами (типу нас булó двох, мен’í боли́т’ головá тощо) та ін. Особливістю З. г. є нашарування на пн. діалектну основу пд.-зх. діалектних рис. Найбільше пд.-зх. особливостей — у надбузьких говірках, найменше — у берестейських і пінських. |
» |
А от на північ від Березного - там на О - стОля, кОнь, вОз; там само можна почути такі перли, як Ґаза - гас, керосин; Ґендзюр - велика банка, бутель; Стебка - подвал, погреб; Маринарка - легенький піджак. (Хто не в"їхав - продовжує...) У автора є певні здогади, що отой Ваший Ґет на іміджбордах пішов від расовополіщуцького Ґета - Це, майбуть від москальського, чи, може, білоруського это. Приклад вживання: "Ґета кто к нам прйшоÜ?", закінчення на Ü, як у няÜка, так само рабиÜ, хадзіÜ, співаÜ, чи спєваÜ.
Релігійні вірування
- Полішук ходив би до церкви, якби мав куди ходити.
- А так вірить в Ісуса, Марію-Богородицю-Діву, Бабу-Ягу, Лєшого, Того, хто греблі рве, Того, хто в Скалі сидить, Потерчат, Пранців, Мауок і Няуок - при чому, у все це разом і невідривно одне від одного.
В старовину тексти святих писань полішуків вишивалися кольоровими нитками хрестиком на полотні (я сам бачив), і вивішувалися попід рушники в кутах оселі, на зразок, як у недиких українців вивішуються Святі Образи.
Слід відмітити при цьому, що слова Ісуса таки вишивалися і вивішувалися, а от слова Баби-Яги, Лєшого, Того, хто греблі рве, Того, хто в Скалі сидить, Потерчат, Пранців, Мауок і Няуок - НІ. Хоча висловлювання останніх живо передаються із уст - в уста, із уст - в уста.
Див. також
| |||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||
